Дмитро Петрович ішов в поле. Легкий, без підшивки піджак на руці. Солом'яний капелюх, білі штани і сандалі на тонкій підошві. Здувалися на плечах полотняна сорочка, бо вітер залітав у відкриту пазуху.


Йшлося добре. Пагорби пливли і зеленими хвилями били об сині горизонти. Молоді передлітнього сонце світило з незахмареноі висоти. Жита викинули колосся. Воно було ніжне і гладке, як дитячі пальчики. І жита стосувалися тими пальцями сонячних довгих струн, і промені, здавалося, грало, як золота арфа. Невисокі рядки пшениці росли кущистими. Вони викинули колосся, гранчасте, вузлуваті. І ноно своїми гостренькими вусиками чіплялося за сонячне світло.


Він йшов, облитий вітром і сонцем, під тінню пісня жайворонка. Йшов в Волицю - село під Яремчею, де вчителював останні роки.Допоможiть знайти прислiвники