Можете менi написати перший абзац з твору Дмитра Чередниченко Рiднi краэвиди

Ось і осінь. Чого б її не любити, як навколо така невимовна краса! Вона тебе заворожує на кожному кроці. Із самого ранку ти помітив — твій високий білолист озолотився. Спочатку подумав: його сонце ранковим промінням освітило, і він аж засяяв. Але придивився
й щиро подивувався: то він од листя такий. Ти похвалився мамі, що з твоїм білолистом зробилося, а вона й каже:
— А ясен, сину, вже одсвітив своє, тепер метеликам лад треба дати...
Ти знаєш, про які це метелики йдеться? Про сережки. Ти не раз діставав їх по парі й чіпляв на вухо, оті сережки. У них — насіння. Його й має посіяти ясен, щоб нові ясенки піднімалися. А яка смакота це для снігурів!
Кожен день приносить тобі цікаву несподіванку. Ото пішли ви з сестрою до лісу. А там усе таке барвисте: берези стоять золоті, клени — помаранчеві*, осики — малинові, берести* — аж червоні, а дуби — наче їм і нічого. Зеленіють собі дуби — пізно весною прокинулись, пізно й листя скинуть. А декотрі й цілу зиму не скидатимуть — не линятимуть. Того й назва така в них — дуб-нелинь.
На високій горі дуб-нелинь стояв, корінням з Дніпра води набирав.  Нарвала ягід шипшини та горобини, сіла на пеньочку й давай собі намисто низати. А тоді як наділа три разки доброго намиста — чим не мавка лісова! І очі світяться — чи то від радості, чи від того яскравого намиста. Показує тобі сестра на горобину, а на ній такі гарні пташки сидять, ягоди клюють. — Омелюхи,— каже сестра.
А то ходив ти в поле. Став і прислухався. Жайвора вже не чути. Хіба що якийсь обізветься та й затихне. І йому в дорогу пора. Зате коники виграють — раді, що самі у полі зосталися, що тепер і їх далеко чути. Але, буває, не дуже довго їх і послухаєш. Ураз зашуміло, загомоніло, залементувало — налетіла не зграя, а ціла хмара граків. І так стрімко кружляють, вирують, шугають*. Ото базар!
А як посідають вони на берези, то білі берези стають тоді чорні. Ти часто тепер у березовий гай ходиш. Горіхи збирати. Так, так, у березняк по горіхи. Хтось ще подумає: це все одно, що на вербу по груші лізти. А воно й ні. Он діти з чистого поля, з пасовиська, повні кишені горіхів приносять. їх там граки гублять. А вони до горіхів ласі. Ото затиснуть лапкою горішок і викльовують з серединки зернятко. А, гляди, чогось там сполохалися граки, злетіли — горіхи зосталися долі.
Ось після холодних днів стало сонячно, тепло, немов улітку. Засновигали* метелики, зашерхотіли прозорими крильцями бабки, а павучки — у повітрі літають, верхи на павутинні.  Простяглися срібні ниті у повітрі, поснувалися між деревами, кущами... А небо синє-синє, повітря чисте, а вода в озерах — мов дзеркало. Така тиша, і спокій, і радість, і смуток, радість, що літо. Смуток, що літо бабине... Це останнє тепло...

Ось і осінь. Чого б її не любити, як навколо така невимовна краса! Вона тебе заворожує на кожному кроці. Із самого ранку ти помітив — твій високий білолист озолотився. Спочатку подумав: його сонце ранковим промінням освітило, і він аж засяяв. Але придивився й щиро подивувався: то він од листя такий. Ти похвалився мамі, що з твоїм білолистом зробилося, а вона й каже: — А ясен, сину, вже одсвітив своє, тепер метеликам лад треба дати... Ти знаєш, про які це метелики йдеться? Про сережки. Ти не раз діставав їх по парі й чіпляв на вухо, оті сережки. У них — насіння. Його й має посіяти ясен, щоб нові ясенки піднімалися. А яка смакота це для снігурів!