які проблеми показані у повісті Кобилянської "Земля"

Проблема землі — проблема буття
(за повістю Ольги Кобилянської «Земля»)
Головним героєм повісті Ольги Кобилянської є земля. І це можна зрозуміти вже з назви твору. Земля володіє людиною від її народження аж до смерті. Вона є найзаповітнішою мрією кожного селянина, вона жорстока і примхлива, вона прекрасна і бажана, вона годує людину і через неї людина може втратити життя. Земля була найдорожчим скарбом для селян. «Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угина-лись тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її».
Ольга Кобилянська наділяє землю рисами живої істоти, майстерно зображує її в різні пори року, у різному вигляді: «Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила».
У повісті весь час відчувається присутність землі. Вона спостерігає, вона обдаровує, вона вимагає жертв. І покоління селян приносять їй у жертву все: сили, думки, життя і тіло. Люди обожнюють її, підко-ряються її безмежній владі, бо люблять і цінують землю понад усе на світі: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята...» Ця велика любов до землі облагороджує душу селянина, дає йому гордість за свою працю. Але селяни не завжди розуміють, що земля стає тією призмою, через яку вони дивляться на світ. Чесна і працьовита людина без землі була ні-чим. Михайло довго не міг сказати батькам про своє кохання до Анни, бо ця вродлива, чесна та працьовита дівчина була лише бідною най-мичкою, яка і грудочки своєї землі не мала. А неприємний Тодорика Жемчук, якого недолюблювали на селі, вважався гарною парою, бо був єдиним сином і спадкоємцем заможного ґазди. Коли Докія Чоп'як видавала за нього свою дочку, то серце її краялося від болю, але одна думка заспокоювала її: «До того в нього земля...» Отже, як бачимо, особисте щастя селян також залежало від землі.
Через землю сталася і трагедія в родині Федорчуків. Батько попере-див Саву, що залишить його без землі, якщо той не кине своєї коханої Рахіри. Сава ж хоче отримати і землю, і Рахіру. І тому він приймає страшне рішення — вбити брата, щоб залишитися єдиним сином і ус-падкувати все. Ховаючи сина, Івоніка звертається до землі: «Бери його, бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! ...будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь!» Анна, що втра-тила свого коханого, а пізніше — його дітей, мріє відірвати свого сина від землі. «З нього будуть люди, як покине землю», — вважає Анна, бо «вона не кождого щастям наділяє».
Ольга Кобилянська не єдина в українській літературі зверталася до теми влади землі над людиною. Можна згадати твір М. Коцюбинського «Fata Morgana», Л. Мартовича «За межу», В. Стефаника «Межа» та ба-гато інших. Але письменниця наповнила свою розповідь таким болем, що читаючи повість, спостерігаючи за трагічним життям героїв, не можна втримати сліз.