Мій  літній  поїзд  зупинився  знову
перед  цією  айстрою  смутною.
І  я  зійшла  в  її  казкову  тінь.
"У  нас  дощі!"  -  буденно  повідомив
мій  чоловік.  А  я  зітхнула:  "Вдома..."
І  привітала  радощі  прості.

Притишена  до  світлого  ріаnо,  
десь,  за  стіною,  скрипочка  співала.  
Я  сіла  в  крісло  до  вікна  лицем.  
І  милостиво  осені  кивнула,  
мовляв,  я  вже  готова.  Я  вернулась.
Розпочинай  класичний  свій  концерт.  
Заговорив  у  сутінках  годинник  
про  те,  як  час  проходить  крізь  людину
і  там,  за  нею,  -  вічністю  стає.  
І  розуму  нема  туди  дороги.  
І  лиш  душі  меланхолійний  погляд  
провидить  все,  коли  годинник  б'є.

Вступає  дощ...  Високий  і  безмежний,  
Заслухатись  його  -  необережно.  
Розмиє  дощ  той  нетривкий  сосуд,  
в  який  тебе  природою  відлито,  
яким  тебе  одділено  од  світу,  
і  переллє  в  холодний  білий  сум  
просторів...  Але  годі  вже  печалі.  
Бо  нетерпляче  галасує  чайник.  
І  славословить  затишок  цвіркун.  
І  в  тому  всьому  є  спокійна  сталість,  
Мов  за  віки  нічого  тут  не  сталось.  
Завжди  тут  бив  годинник  у  кутку.  
Завжди  під  ним  дівчатко  виростало.  
В  товсті  косички  банти  заплітало.  
І  сутінки  торкалися  вікна...  
Усе  мина...
Але  довіку  буде  -  
твій  дім,  і  осінь,  і  ласкаве  чудо  
концерту  для  дощу  і  цвіркуна.